Сюр

Іноді їдеш по залитій сонцем дорозі, дивишся на засніжені поля, рибалок на ставку, жіночок на базарчику якогось наступного селища, на великі автобуси з написами : "ДОНЕЦК, МОСКВА", і здається що нема війни. Нема хлопців, які живуть в наметах і починають накривати на стіл, як тільки ти заходиш, щей вибачаються що є тільки суп на сніданок. Немає замполіта, який показує фото на своїй старенькій "нокії" а на очах сльози. Немає бійця, який побачивши мокрі ноги приносить чоботи і каже - тримай, я водій, мені не треба..... А ще дівчата, гарні, але не в сукнях а в "бундесі", і все одно гарні! Як їм це вдається? Це якійсь сюр! Це відбувається не зі мною. Це якась паралельна реальність. Стіііііій, ору, відчиняю дверцята і біжу до "уазіка" з написом Полтавка2. Не може бути! Тисну руки, дякую. Це там, в Полтаві, мої друзі ремонтували і готували сюди! фотографую.... Прихожу до тями вже на місті.  Може це був не я? Може це сон? Відкриваю планшет, фотки є. І "уазік", і хлопці... І рація затріщала " спалахи на дві години". Це не сон, на жаль...